Записки колишнього підполковника КДБ: Французька "фірма" Андропова і Питовранова

Попов: Ні державний устрій, ні соціалістичні принципи за влади Андропова не зазнали б змін

"Фірма"

Об этом сообщает Футляр от виолончели

У 1967 році в Парижі згідно з домовленостями на найвищому рівні між Францією та СРСР було утворено "Франко-радянську торгову палату". У Москві відкрили її філію. Тоді ж почала діяти спецрезидентура радянської зовнішньої розвідки (Перше головне управління КДБ при Раді міністрів СРСР), створена за особистою вказівкою глави КДБ Юрія Андропова.

Керівником цієї глибоко законспірованої розвідувальної структури Андропов призначив Питовранова, який обіймав посаду заступника голови ТПП. Нова структура дістала назву "Фірма". Питовранов згадує: "Значних досягнень удалося домогтися у Франції. Завідувати філією "Фірми" було відправлено великого знавця країни та особливостей французької душі".

Питовранов навіть після багатьох років навмисно не називає прізвища радянського агента-нелегала. "Француза треба знати, – розповідав агент-нелегал. – Жодних особливих грошей для встановлення з ними контактів не було потрібно. У моєму розпорядженні був великий заміський будинок із парком, ось я і кликав їх туди погостювати. Гарний обід, чудове вино, легкий натяк на можливий прибуток від контрактів – і кличеш погуляти парком. Там ставиш тему розмови і залишається тільки слухати: заради того, щоб красиво сказати, французи готові вплести у свою промову найбільш закриту інформацію. А жінкам я постійно дарував подарунки, нехай дрібницю, і говорив або писав приємні слова: жінкам важливо, що про них не забувають".

У підсумку серед друзів "Фірми" опинилися "численні політики, бізнесмени, їхні родичі, дружини й коханки".

Особливі радянсько-французькі відносини в 1970-х роках багато в чому забезпечувала особиста розвідка Андропова – резидентура Питовранова. Леонід Брежнєв, збираючись до Парижа, точно знав, що проситимуть французи на переговорах і до яких меж вони готові відступати.


Фото: adafrance.ru
Леонід Брежнєв і Жискар д’Естен під час зустрічі на найвищому рівні в Парижі. 1977 рік. Фото: adafrance.ru


Головні оперативні питання вирішував особисто Андропов. Він же розпорядився зробити так, щоб у відділу "П" (так у бесідах із журналістами Питовранов називав керовану ним резидентуру) був окремий бюджет і незалежні від КДБ канали зв’язку з представниками за кордоном: "У перші роки існування "Фірми" Юрій Володимирович брав участь у плануванні багатьох наших операцій, і деякою мірою наш підрозділ був для нього навчальним полігоном. Я приходив із готовим планом операції й пояснював йому, чому треба проводити її саме так. Він дослухався. Думаю, ця робота допомогла йому швидше освоїти специфіку чекістської справи".

Зрозуміло, Питовранов запропонував себе резидентом, який організовує роботу із завербованими агентами: "Моє нове завдання полягало в тому, щоб знайти десятка два людей, на яких можна було покластися. Я їх знайшов. Я не знімав цих людей із їхньої роботи в зовнішньоторговельних структурах, а просто включав у свою орбіту, націлював на додаткові питання. Вони стали перемикатися з конкретних комерційних операцій на серйозні й перспективні оперативні справи".

Тут потрібне уточнення: резидент, ким би він не був раніше, навіть заступник міністра держбезпеки, яким був Питовранов, не мав права на вербування агентів. Їх завжди вербували оперативні співробітники спецслужб. Тільки пізніше агентів, які здобули навички агентурної роботи, передавали на зв’язок резиденту.

Зовнішньоторговельні організації традиційно у своєму складі мали достатню кількість агентури КДБ. У кожному іноземцеві вбачали потенційного злодія-шпигуна. Тому всіх, хто за службою мав контакти з іноземцями, вербували поголовно. Тих, хто не бажав ставати агентом КДБ, виганяли з роботи як людей, які не мали політичної довіри.

Будучи негласними помічниками держбезпеки, агенти, звичайно, залишалися на своїй роботі й продовжували виконувати звичайні функції, додаючи до них виконання завдань, одержуваних від спецслужб.

Питовранов залучив на роботу у ТПП колишнього завідувача однієї з кафедр Вищої школи КДБ Миколу Князєва, доручивши йому відати кадрами ТПП. У резидентурі ("Фірмі") він був заступником її керівника і займався контррозвідкою. На додаток до Князєва Питовранов узяв на роботу у "Фірму" ще одного свого колишнього товариша по службі – Хачика Оганесяна, радника Питовранова під час його служби у НДР, де Питовранов був головою представництва КДБ. Оганесяну Питовранов доручив займатися питаннями розвідки.

Агентурна пара Наталія Петрова – Серуш Бабек, як і пара Серуш Бабек – Шабтай Калманович за кордоном теж працювали в інтересах "Фірми" Питовранова. За короткий строк вони заробили для групи Питовранова величезні гроші, самі водночас казково розбагатіли. Після смерті Бабека 1992 року його справу продовжила вдова Бабека Наталія Петрова, яка стала завдяки цьому однією з найбагатших жінок Росії (жила вона тепер на дві країни – у Росії й у Швейцарії).

За словами Олександра Кисельова, у середині 1970-х років "Фірма" стала самостійним відділом спецоперацій (фінансова розвідка, відділ "Ф") управління "С" (нелегальна розвідка) ПГУ КДБ СРСР під загальним керівництвом Питовранова (якого вважали старшим консультантом) і оперативним керівництвом начальника відділу полковника (пізніше генерал-майора) Кисельова.

Сходження Юрія Андропова

Робота у відділі "Ф" зблизила Питовранова та Андропова. Кисельов у своїй книжці "Сталінський фаворит із Луб’янки" не без патетики зазначав, що атмосфера зустрічей Андропова і Питовранова була "не просто товариською, але щиро поважною, навіть задушевною. У приватних умовах Юрій Володимирович звертався до Євгена Петровича не інакше як Женю і навіть Женечко".

Микола Добрюха, історик і публіцист, після відставки з посади глави КДБ Володимира Семичастного (у 1967 році) і Володимира Крючкова (у 1991 році), допомагав їм у написанні мемуарів і статей. Крючков, за словами Добрюхи, говорив: "Я чув від Андропова, що [Микита] Хрущов, приступивши до викриття Сталіна, до цього сам настільки загруз у крові, що не йому було відкривати рот. Так і стосовно [Лаврентія] Берії, за словами Юрія Володимировича, Микита Сергійович набазікав багато такого, чого й не було. Тому, говорив мені Андропов, колись об’єктивний підхід до Берії буде відновлено. Щодо Сталіна Андропов твердо дотримувався думки, що обов’язково настане день, коли ім’я Сталіна гідно відзначать усі народи... На відміну від Хрущова [Андропов] злочинцем Сталіна не називав".

Біографія Андропова донині – загадка. Невідомо, хто був батьком Андропова. Залишається нез’ясованим і питання про його національність та соціальне походження. Під час вступу Андропова в партію 1937 року щодо нього вели партійне дізнання, бо через його анкету виникала достатня кількість запитань. Чотири рази Андропову довелося давати пояснення. З урахуванням того, що він відхрестився від єврея-діда, колишнього купця-ювеліра, і зміг постати пролетарем із правильною біографією, у партію його все-таки прийняли.

Андропов зумів, не беручи участь у бойових діях партизан у Карелії в період її окупації гітлерівськими військами, прославитися як організатор партизанського руху. Колишній перший секретар Карело-Фінського обкому ВКП (б) Геннадій Купріянов, у роки війни член Військової ради Карельського фронту, організатор підпілля і повсякденний керівник підпільних райкомів, згадував, що під час війни питання щодо відправлення Андропова на роботу в підпілля ставили кілька разів.

"Але Юрій Володимирович сам не просився послати його на війну, у підпілля або партизани, як наполегливо просилося багато працівників, старших за віком. До того ж він часто скаржився на хворі нирки. І взагалі на слабке здоров’я. Був у нього і ще один аргумент для відмови відрядити його в підпілля або в партизанський загін: у Біломорську в нього жила дружина, вона щойно народила дитину. А його перша дружина, яка жила в Ярославлі, закидала нас листами зі скаргою на те, що він мало допомагає їхнім дітям, що вони голодують і ходять без взуття, обшарпалися (і ми змусили Юрія Володимировича допомагати своїм дітям від першої дружини). ...Усе це разом не давало мені морального права застосувати вищу силу, вище право послати Ю.В. Андропова в партизани, керуючись партійною дисципліною. Якось незручно було сказати: "Не хочеш повоювати?" Людина ховається за свою номенклатурну бронь, за свою хворобу, за дружину і дитину".

Невтішні слова про Андропова Купріянов написав після кількох років перебування в тюрмі у зв’язку з так званою Ленінградською справою 1948 року, причому заарештували Купріянова частково через Андропова.

"У липні 1949 року, – згадував Купріянов, – коли керівних працівників Ленінграда вже заарештували, [Георгій] Маленков почав відряджати до нас у Петрозаводськ комісію за комісією, щоб підбирати матеріал для арешту мене та інших товаришів, які раніше працювали в Ленінграді. Нас звинувачували в такому: ми, працівники ЦК КП... політично короткозорі люди, носимося з підпільниками і підносимо їхню роботу, просимо нагородити їх орденами. А насправді кожного з тих, хто працював у тилу ворога, треба ретельно перевіряти й у жодному разі не допускати на керівну роботу. Декого і заарештувати! Я сказав, що в мене немає ніяких підстав не довіряти людям, що всі вони чесні й віддані партії, що свою відданість Батьківщині вони довели на ділі, працюючи в тяжких умовах, ризикуючи життям.

Уся ця розмова відбувалася в ЦК партії Карелії, були всі секретарі. Я сказав, шукаючи підтримки у своїх товаришів, що ось Юрій Володимирович Андропов, мій перший заступник, добре знає всіх цих людей, оскільки брав участь у доборі, навчанні та відправленні їх у тил ворога, коли працював першим секретарем ЦК комсомолу, і може підтвердити правоту моїх слів. І ось, на моє надзвичайне здивування, Юрій Володимирович устав і заявив: "Ніякої участі в організації підпільної роботи я не брав. Нічого про роботу підпільників не знаю. І ні за кого з тих, що працювали в підпіллі ручатися не можу."

...Сперечатися було марно. Андропов, як розумна людина, бачив, куди йде діло, і поспішив відмежуватися. Адже до цього протягом 10 років у нас не було з ним розбіжностей щодо жодного питання... У 1950 році, після мого арешту, деяких із підпільників було заарештовано, деяких зняли з роботи за ініціативою Ю.В. Андропова. Їх усіх огульно підозрювали. Андропов дуже швидко пристосувався до ситуації, здобув велику довіру Маленкова, Берії і Ко. Саме "за рішуче викорчовування купріяновщини, ліквідацію шкідницької діяльності Купріянова і викриття прибічників Купріянова" Андропов за рік після мого арешту пішов на підвищення, дістався до великої влади".

Історія арешту Купріянова стала класичним прикладом сталінських розправ із номенклатурними партійними працівниками і військовими. 15 березня 1950 року його заарештували й етапували до Москви, за два дні ув’язнили в Лефортовську тюрму, де він зазнав допитів, побиття і тортур. У жовтні 1950 року слідство завершилося і Купріянова засудили до найвищого покарання, але незабаром він дістав відтермінування через відхилення Сталіним вимоги Маленкова про розстріл. Його помістили в камеру смертників. 17 січня 1952 року Військова колегія Верховного суду СРСР призначила Купріянову покарання у вигляді 25 років виправно-трудових робіт із конфіскацією всього майна. Його відправили в Інтинський табірний пункт №5 (Комі АРСР).


1950 год. Фото: sakharov-center.ru
Геннадій Купріянов. 1950 рік. Фото: sakharov-center.ru


Проте вже в липні 1952 року вирок було змінено на тюремне ув’язнення, а 18 серпня через відсутність складу злочину за раніше висунутими статтями і після перекваліфікації обвинувачення вирок було пом’якшено до 10 років тюремного ув’язнення без конфіскації майна.

Дружину Купріянова Віру засудили за невиказництво органам про шкідництво чоловіка, строк покарання відбувала у Верхньоуральському політізоляторі.

Старших дітей Віктора і Розу заслали у Джамбул (Казахська РСР). Молодшу доньку Галю помістили в колонію для дітей ворогів народу. Навесні 1953 року, після смерті Сталіна, сім’ї дозволили повернутися до Ленінграда.

18 січня 1956 року Купріянова помилували рішенням президії Верховної Ради СРСР зі зняттям судимості. 23 березня 1956 року його звільнили і він повернувся в Ленінград. Реабілітовано 31 липня 1957 року, відновлено в партії у званні генерал-майора. Йому повернуто нагороди і призначено персональну пенсію союзного значення. У 1957–1959 роках працював директором палаців і парків у Пушкіні, у 1960–1965 роках – директором ломбарду в Петроградському районі Ленінграда.

Його учня Андропова 21 червня 1951 року перевели на роботу в апарат ЦК КПРС як інспектора, який контролював роботу партійних організацій прибалтійських республік. Починалося його сходження до вершин влади в партії та країні.

Опинившись на чолі КДБ, будучи абсолютно неготовим для заняття новою для себе і вкрай відповідальною роботи, Андропов відчував обґрунтоване почуття тривоги. Побоювань додавав брак у нього своєї команди, на яку він би міг спертися. Не могло не турбувати й те, що обережний Брежнєв, який прийшов до влади внаслідок перевороту, оточив новопризначеного главу КДБ своїми довіреними людьми. Серед заступників Андропова опинився Семен Цвігун, який обіймав посаду заступника глави КДБ Молдовської РСР, коли першим секретарем ЦК КП Молдови був Брежнєв. На посаду заступника глави КДБ Цвігуна перевели з посади глави КДБ Азербайджанської РСР.

Іншою довіреною людиною Брежнєва у КДБ був його давній товариш по Дніпропетровську Георгій Циньов, який очолював у центральному апараті держбезпеки військову контррозвідку. Одночасно з призначенням Андропова на посаду глави відомства Циньов став членом колегії КДБ. Однією з найцінніших якостей Циньова для Брежнєва був той факт, що він був одружений із сестрою дружини Брежнєва.

Перестраховуючись, Брежнєв призначив начальником управління кадрів КДБ ще одного земляка з Дніпропетровська – Віктора Чебрикова. За рік той став одним із заступників Андропова.


На снимке слева направо: Чебриков, Андропов и Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Чебриков (крайній зліва) і Андропов (у центрі). Фото: shieldandsword.mozohin.ru


Андропов був змушений шукати, на кого б він міг покластися в новій для себе справі. Йому потрібні були поради професіоналів. Знайомство з досвідченим чекістом, колишнім заступником міністра держбезпеки Питоврановим виявилося для нього більше ніж доречним. Питовранов, згадуючи свою першу зустріч із призначеним на посаду глави КДБ Андроповим, розповідав:

"Після того, як Андропова призначили головою Комітету держбезпеки, за кілька днів мені зателефонували і попросили прийти у ЦК. ...Юрій Володимирович провів зі мною тривалу бесіду. Вона стосувалася дуже багатьох тем: роботи органів на місцях, у центрі, як центр керує місцевими органами, як координується робота розвідки і контррозвідки – загалом була оглядова бесіда про те, як і чим живе Комітет держбезпеки".

За словами Питовранова, закінчення бесіди було для нього несподіваним. Андропов йому нібито сказав таке: "Мені відомо, що у товариша Сталіна твердо сиділа в голові думка про те, що нам не можна обмежуватися тією структурою розвідувальної роботи, яка є на сьогодні. Мають бути якісь можливості повторної перевірки даних, одержуваних за лінією розвідки КДБ, за лінією ГРУ. Потрібне якесь доповнення до того, що вони роблять. Так, щоб це було і конспіративно, і корисно для держави. Подумай над тим, яку структуру, паралельну органам держбезпеки, які є, можна було б запропонувати. Але передусім потрібно все зважити, обміркувати й вирішити принципово, варто це робити чи не варто".

"Це дуже складне питання, – відповів Питовранов. – У мене поки по поличках не розклалося, у якому напрямі я маю думати. Скільки часу в мене є?".

"Тиждень-півтора, – резюмував Андропов. – Сюди більше не приходь. Пізніше я скажу, куди з’явитися".

Конспіратор Андропов

Конспіративні зустрічі Питовранова з Андроповим відбувалися регулярно. У них був свій резон. Георгій Циньов і Семен Цвігун – заступники Андропова у КДБ – стежили за тим, кого приймав Андропов, і без запрошення з’являлися до нього в кабінет (із високою стелею і бюстом Дзержинського, на третьому поверсі будівлі Луб’янки).

Андропов розумів, що за кожним його кроком стежать. До кабінету голови КДБ можна було пройти через головний під’їзд, що мав номер "один". Мало кому було відомо, що потрапити в кабінет голови КДБ можна було й зі внутрішнього двору величезного будинку на Луб’янці. У внутрішній двір можна було проїхати автомобілем через подвійні ворота, які почергово відкривалися, після чого вузьким проїздом слід було проїхати у крайній правий кут будівлі, де розташовувався вихід у двір будівлі з кабінету голови КДБ. Туди вів окремий ліфт, якими міг скористатися тільки сам голова відомства або його наближені.

За часів Андропова практично впритул до цього виходу завжди стояла чорна "Волга" з ретельно заштореними бічними вікнами та вікном заднього виду. Автомобіль тільки за зовнішнім виглядом був "Волгою". Насправді це була модифікація спецавтомобілів для перевезення партійно-державної еліти – "Чайки" та ЗІЛа, із потужним двигуном на 315 кінських сил, триступеневою автоматичною коробкою передач і непробивними покришками коліс.

Водієм цього автомобіля незмінно був помічник Андропова Євген Калгін, який прийшов слідом за своїм шефом із ЦК КПРС. Переважно цей автомобіль Андропов використовував для виїзду на конспіративні зустрічі. Перед виїздом на них Андропов незмінно гримувався і змінював свій звичайний гардероб. Він не хотів бути впізнаним під час відвідування будинків, у яких розташовувалися конспіративні квартири КДБ.

Із метою конспірації перед виходом Андропова до автомашини співробітники комендатури, які здійснювали охорону будівлі, до моменту виїзду автомашини із двору або ж до моменту виходу пасажира, який прибув у внутрішній двір будівлі КДБ, нікого не допускали у внутрішній двір. Кого перевозить автомобіль, вони могли тільки здогадуватися.

Для офіційних же виїздів Андропова використовували зовсім інший автомобіль – ЗІЛ-115. Такі автомобілі закріплювали виключно за членами і кандидатами у члени Політбюро ЦК КПРС. Водіями-охоронцями таких автомобілів були офіцери 9-го управління КДБ. Наприклад, водій генсека Брежнєва мав звання підполковника.

Андропов, який не мав друзів, полюбив таємне життя свого відомства. Складовою частиною цього життя були агенти і резиденти, явкові та конспіративні квартири, засоби візуального та слухового контролю за людьми і служба зовнішнього спостереження. Андропов любив зустрічатися з людьми на конспіративних квартирах, сідав до накритого столу, випивав чарку свого улюбленого рейнського вина Liebfraumilch, яке йому суворо забороняли лікарі, закушував знову ж улюбленими малесенькими, із палець, листковими пиріжками з капустою і питав: "Ну, розповідайте, що там у вас".

Слухав дуже уважно, час від часу позначаючи щось на аркуші паперу. Якщо пропонували кілька варіантів і потрібно було його рішення, Андропов надовго замислювався.

За часів роботи Андропова послом в Угорщині в 1956 році, під час антирадянського повстання, його дружина й син були свідками жорстоких страт повсталими комуністів та співробітників спецслужб. Задля залякування співробітників радянського посольства тіла страчених вішали на ліхтарних стовпах і деревах донизу головою, навпроти будівлі посольства.

Існує версія, що сина Андропова Ігоря викрали повстанці і звільняли його бійці радянського відділу спецпризначення, якими керував майбутній голова КДБ Азербайджану, а пізніше і глава республіки Гейдар Алієв, якому після угорських подій патронував Андропов. Наскільки правдива версія про викрадення сина Андропова та його щасливе звільнення – невідомо. Але відомо, що угорські події залишили в душі Андропова і членів його сім’ї глибокий слід. Дружина Андропова – Тетяна Лебедєва – стала наркоманкою. Син Ігор зловживав спиртним. Радянський дипломат Олег Гриневський, який добре знав Ігоря Андропова, згадує:

"Дуже скоро я зрозумів, що мав на увазі його батько, коли просив бути з ним [з Ігорем] суворішим. Навколо нього дійсно вилася зграя псевдодрузів, постійно закликаючи його то в баню, то в ресторан, то на презентацію, то ще куди-небудь, де можна було добре випити... Він і сам здогадувався, чого варті всі ці люди. Неодноразово я бачив його пізно ввечері добряче напідпитку сумним і якимось спустошеним" (О. Гриневський. "Перелом. Від Брежнєва до Горбачова".Попов).


Цвигун и Андропов. Фото: shieldandsword.mozohin.ru
Цвігун і Андропов. Фото: shieldandsword.mozohin.ru


Андропов у роки, коли він очолював КДБ, працював без вихідних. Можливо, до цього його змушувало бажання уникнути контролю з боку вивідувачів Брежнєва – Цвігуна та Циньова – і прагнення звільнитися від тяжких сімейних обставин. Формою відпочинку для Андропова були його таємні зустрічі, хоча співрозмовники Андропова, як правило, вважали ці зустрічі суто діловими.

Одним із таких співрозмовників був академік Євген Чазов, який став у 1967 році керівником 4-го головного управління при міністерстві охорони здоров’я СРСР. У 1968 році Чазов став заступником міністра, а в 1987 році – міністром охорони здоров’я СРСР. Він безпосередньо керував лікуванням генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва, голови КДБ і генсека Андропова, а після його смерті – Костянтина Черненка, який замінив Андропова. Під контролем Чазова перебувало лікування всіх вищих посадовців партії та уряду СРСР. Він знав про всі недуги й багато сімейних таємниць радянських вождів.

Те, що знав Чазов, не було таємницею ще для однієї людини: начальника 5-го управління КДБ генерала Пилипа Бобкова, агентом якого був Чазов. Від моменту створення 5-го управління КДБ цей підрозділ серед інших об’єктів оперативного забезпечення курирував міністерство охорони здоров’я СРСР, у підпорядкуванні якого було зокрема 4-те головне управління при міністерстві охорони здоров’я СРСР. У 1980 році у МОЗ було запроваджено посаду офіцера чинного резерву КДБ. Посадою прикриття була позиція помічника міністра охорони здоров’я. Обіймав її до кінця 1980-х років співробітник 1-го відділення 11-го відділу 5-го управління КДБ полковник Олександр Тирлов. Змінив його колишній заступник 11-го відділу 5-го управління КДБ полковник Костянтин Діанов.


Филипп Бобков. Фото
Пилип Бобков. Фото: shieldandsword.mozohin.ru


Група генералів на чолі з Питоврановим, куди входили його найкращі учні – перший заступник начальника ПГУ Борис Іванов і керівник ідеологічної контррозвідки Пилип Бобков – мала найточнішу інформацію і про те, що відбувалося у вищих керівних структурах країни, і про стан здоров’я кремлівських лідерів. Питовранов, окрім того, мав ще й особисті контакти з керівником країни Брежнєвим. Початкове їх знайомство зовні мало випадковий характер. Автори книги "Чекісти Сталіна" пишуть:

"Нещодавно, у недільний день, сусід по поверху Циньов, до речі – перший заступник Андропова і давній підлеглий Питовранова по контррозвідці та ще більш давній приятель Брежнєва по довоєнному ще Дніпропетровську, запросив його [Питовранова] на партію в доміно. До нього за старою звичкою заїхав Брежнєв "постукати кісточками". Під’їхав зять Циньова, а четвертого партнера не знайшлося, запросили Питовранова" (В.М. Степанков, О.В. Кисельов, Е.П. Шарапов. "Чекісти Сталіна". Видавничий будинок "Нева", 2006. – Попов).

Забиваючи "козла" з Брежнєвим у компанії з його посіпаками, Питовранов усвідомлював усю нікчемність керівника партії та держави і його невисокий інтелектуальний рівень. Потрібен був новий лідер, здатний вивести країну із глухого кута. Такою людиною Питовранов бачив Андропова, причому в цьому Питовранов був не самотнім. Ось що пише відомий ортодоксальний комуністичний автор, редактор газети "Завтра" Олександр Проханов:

"Однією з головних, загадкових, невивчених і нерозкритих фігур російської історії є справжній теоретик і батько перебудови – шеф КДБ, а потім генсек КПРС Юрій Андропов. Андропов є великою, дивною, демонічною постаттю ХХ століття. Андропов, цей усемогутній голова Комітету держбезпеки, тривалий час як тіньовий модератор впливав на процеси всередині партії, а потім, здобувши гігантську апаратну перемогу, став на чолі країни. Із приходом Андропова КДБ став керувати радами, партією, економікою і культурою. Цей тріумф розвідки миттєво змінив внутрішню структуру влади" (О.Проханов. "Таємниця перебудови". Газета "Завтра", № 26, 30 червня 2010 р.Попов).

Подекуди у спогадах про Андропова прослизають твердження, що якби він прожив довше, прогресивні процеси, які почали окреслюватися і які дозрівали в суспільстві, привели б до певної трансформації державної системи. Це омана. Ні державний устрій, ні соціалістичні принципи за Андропова не зазнали б змін. Не будучи лібералом, Андропов обрав собі радником колишнього сталінського заступника міністра держбезпеки Питовранова, якому вдалося оточити Андропова своїми вірними учнями – Борисом Івановим, Бобковим та його надійною агентурою, серед якої був настільки необхідний "кремлівським старцям" лікар Чазов.

Олександр Сахаровський і втеча Олега Ляліна

У серпні 1971 року в Лондоні зник старший інженер радянського торгпредства Олег Лялін, який був насправді співробітником відділу "В" управління "С" нелегальної розвідки ПГУ КДБ. Лялін перейшов на бік англійців, із якими, як пізніше з’ясували, він співпрацював упродовж кількох років. Після зради Ляліна відділ дістав назву "8-го". Але напрям діяльності відділу не зазнав змін – спецоперації за кордоном. Саме при цьому відділі діяла резидентура Питовранова.

Скориставшись зрадою Ляліна, Андропов за порадою Питовранова зробив важливу кадрову перестанову. Олександр Сахаровський – у той період начальник ПГУ КДБ – хоч і підтримував "Фірму" Питовранова, але із самим Питоврановим зближуватися не хотів. Перший заступник начальника Сахаровського – Борис Іванов – неодноразово пропонував Сахаровському зустрітися з Питоврановим, але Сахаровський відмовлявся. Досвідчений Сахаровський припускав, що не все "чисто" у справах питовранівської "Фірми", і свідомо ухилявся від участі в її практичній діяльності. Однак його обережність не пішла йому на користь. Після втечі Ляліна Питовранов наполіг на заміні незговірливого Сахаровського на Володимира Крючкова, який став новим керівником ПГУ КДБ.

Але відносини із Крючковим у Питовранова не налагодилися. За словами Питовранова, їхні стосунки були зіпсовані тим, що він дуже ревниво ставився до моєї роботи з Юрієм Володимировичем. Він і раніше був частково в курсі наших завдань, але ніколи не був обізнаним про них у повному обсязі – це його страшенно дратувало. Він начальник розвідки і не знає, що саме ми повідомляємо голові КДБ. Збігається наша інформація з його доповідями чи ні? Чи не повідомляємо ми того, що його резидентури проґавили? Він увесь час боявся залишитися з носом... Наш підрозділ був їжаком, на якому Крючкову доводилося сидіти. Керівництво ПГУ намагалося перейти з деякими нашими співробітниками на більш довірчі відносини. Довелося поговорити з ними, запитати: "Чи не за головою Комітету [Андроповим] ви зібралися доглядати?".

Компромат на Юрія Брежнєва

Андропов давав Питовранову найделікатніші доручення. У 1974 році Питовранов з’ясовував ситуацію в Португалії після революції, яка там відбулася, і падіння диктатури Антоніу ді Салазара. Потім уміло посварив лідера Югославії Йосипа Броз Тіто з лідером італійських комуністів Енріко Берлінгуером, ідеологом єврокомунізму. Резидентура, очолювана Питоврановим, активно встановлювала контакти в комуністичних партіях соціалістичних країн, тим самим підмінюючи собою міжнародний відділ ЦК КПРС.

Через свою резидентуру Питовранов збирав компромат на тих, хто міг перешкодити в досягненні намічених цілей. У полі його зору постійно перебував син Брежнєва Юрій, який обіймав посаду першого заступника міністра зовнішньої торгівлі СРСР. Було відомо про алкоголізм Юрія, зловживання службовим становищем – великі хабарі від іноземних партнерів, які уклали з ним контракти, вигідні їм, а не радянській державі. Одним із таких хабарів був меблевий гарнітур зі ста предметів, у стилі антик, інкрустований напівкоштовним камінням. Утім, це не заважало синові Брежнєва обіймати високу посаду і бути кандидатом у члени ЦК КПРС.

Компрометація сина Брежнєва кидала тінь на його батька. Як завжди в таких випадках, компрометувальну інформацію Питовранов доповідав Андропову безпосередньо, минаючи керівництво розвідки. Але одного разу хворий Андропов передав агентурне повідомлення про меблевий гарнітур, отриманий Юрієм Брежнєвим як хабар, одному зі своїх помічників, а той, навмисно чи випадково, передав документ заступнику голови КДБ СРСР Циньову, довіреній людині Брежнєва.


Юрий Леонидович Брежнев. / Фото: www.monateka.com
Юрій Брежнєв. Фото: monateka.com


Циньов був розлютований. Співробітникам КДБ внутрішніми наказами в категоричній формі було заборонено збирати інформацію на високопоставлених радянських і партійних керівників. Якщо ж такі матеріали з’являлися, вони підлягали негайному знищенню. Недотримання від цього правила міг коштувати порушникові кар’єри. У цьому випадку відомчий наказ було порушено стосовно кандидата у члени ЦК КПРС і сина генерального секретаря ЦК КПРС Брежнєва. Випадок безпрецедентний. Начальнику ПГУ Крючкову довелося виправдовуватися перед Циньовим, хоча компромат на Юрія Брежнєва знищувати все-таки не стали, незважаючи на внутрішньовідомчі накази й вимоги Циньова.

Крючков вдав, що не був у курсі операції та змісту документів, і віддав генералу Олександрові Кисельову наказ документи знищити. Кисельов доповів Крючкову "про виконання наказу", але насправді документи не знищив. Андропов у ті дні "лежав у лікарні" і доступу до нього не було. "Турбувати його через помічника, – писав Кисельов, – видавалося просто безглуздим, бо, по суті, проблема була надуманою й абсолютно дріб’язковою".

Питовранов у цей час "працював десь в Африці" як учасник чергового "симпозіуму". Перший заступник начальника ПГУ Борис Іванов опинився на той момент у Сполучених Штатах. Усі розбіглися. Тому Кисельов вирішив, що йому слід дочекатися повернення з-за кордону своїх безпосередніх керівників: "Чому я мусив знищити таке змістовне агентурне повідомлення, мені було незрозуміло", – із фальшивою наївністю згадував Кисельов (М.Юнге, "Чекісти Сталіна". Попов).

Зрозуміло, "проблема" не була "дріб’язковою". За цю "дріб’язкову проблему" можна було бути звільненим зі служби, але Кисельова це не бентежило. Начальник ПГУ КДБ генерал Крючков, не кажучи вже про заступника голови КДБ генерал-полковника Циньова, який виконував обов’язки голови КДБ у період хвороби Андропова, для Кисельова начальниками не були.

Питовранов визначив обов’язки полковника Кисельова так: "У наші проблеми присвячена лише одна людина"... Ішлося про помічника Андропова Євгена Калгіна. "Тільки з ним і будете вирішувати всі організаційні питання. Підкреслюю – організаційні, і тільки. Оперативні, інформаційні й інші, принципово важливі, будемо докладати не інакше як особисто Юрієві Володимировичу. Це жорстка установка" (О.Кисельов. "Сталінський фаворит із Луб’янки". Вид. "Нева", 2003. С. 115).

Тут цікава ще й система неформального підпорядкування: чинний офіцер радянської розвідки, котрий проігнорував наказ виконувача обов’язків голови КДБ Циньова та наказ начальника ПГУ Крючкова, пишається тим, що дотримувався виключно вказівок відставного генерала Питовранова.

До того ж начальник 8-го відділу управління "С" полковник Кисельов скоїв посадовий підлог. Документи, які підлягали знищенню згідно з наказами КДБ СРСР, знищували за спеціально складеним актом, який підписували в обов’язковому порядку троє офіцерів, у присутності яких відібрані документи знищували. Доповідаючи про знищення документів, полковник Кисельов надав завідомо неправдивий акт про знищення документів, примусивши до підписання "липового" акта своїх підлеглих.

Полковник Кисельов добре знав про рівні та напрями діяльності Питовранова, тому важливим для нього був не осуд формальних керівників – Крючкова та Циньова – і не вчинення Кисельовим кримінально караної посадової фальсифікації, а похвала пенсіонера держбезпеки Питовранова, у майбутнє якого Кисельов вірив і в будинок якого був вхожим: "Майже тридцять років я був частим гостем у цій сім’ї", – писав він про дружбу з Питоврановим (О.Кисельов. "Сталінський фаворит із Луб’янки". Попов).

Кисельов знав, що Питовранов у біді відданих йому підлеглих не залишає. Коли заступника відділу у ПГУ Олександра Хлистова за наказом Крючкова впродовж трьох годин було звільнено із КДБ за невтішні відгуки про Брежнєва, висловлені у вузькому колі близьких знайомих, Питовранов призначив його керівником одного з підрозділів ТПП. У 1991 році Хлистов обійняв посаду міністра торгівлі в першому російському уряді. За кілька років, у червні 2005 року, його було обрано головою ради директорів ВСАТ "Росія".

Приблизно в той самий період, що і Хлистова, упродовж кількох годин було звільнено із КДБ заступника начальника 11-го відділу 5-го управління КДБ полковника Павла Зіміна. Провина Зіміна полягала в негативних репліках про генсека Брежнєва, висловлених у вузькому колі.

Попередню частину опубліковано 29 січня. Наступна вийде 12 лютого.

Усі опубліковані частини книги Володимира Попова "Змова негідників. Записки колишнього підполковника КДБ" можна прочитати ТУТ.


Джерело статті: “http://gordonua.com/ukr/publications/-zapiski-kolishnogo-pidpolkovnika-kdb-frantsuzka-firma-andropova-i-pitovranova-1485346.html”

ТОП новости

Вход

Меню пользователя